Відгук книжкової блогерки Ірини Юрченко про роман “Ми помираємо лише раз”:
“Найбільше я люблю книжки про які, здається, неможливо говорити. Слів забагато, а влучних не знаходиться, не передадуть вони моїх рефлексій. Слів замало, бо відчуття глибші за балаканину про сюжет. Слів немає, бо післясмак довгий, тягучий і, вибачте вже, неоднозначний — але не подумайте, це якраз про якість, аж ніяк не про якісь претензії.
Троє людей, які начебто ніяк не пов’язані між собою — у кожного своє життя, сім’я і шлях, що, здається, був, є чи буде ідеальним. У когось вже минуле: прекрасна сім’я і теплі стосунки — як його результат, можна спокійно доживати свій вік. У когось теперішнє — в стрімкій і успішній кар’єрі та ніби чудовому партнерстві з коханим. У когось майбутнє, бо ж після одруження має початися найкраще. Безхмарне таке буття, хотілося б. Тільки от, на жаль, так не буває — з кожним стається життя, з такими неприємними, болючими, а часом і трагічними його проявами.
Я не буду спойлерити сюжет, не дарма ж сюжетних поворотів немає в анотації. Та й описати це коротко було б важко, настільки всеохоплюючий цей роман. Скелети в шафах, помилки, що деякі з них вже ніколи не виправити, складні життєві вибори і рішення, де важко сказати — чи правильно так. Щире піклування про близьку людину, яке часом може змусити приховувати щось або ж навіть зіпсувати все, рішення, що шокують, руйнація, хоча, мріялося ж, буде прекрасно. Стосунки закоханих, стосунки сімейні, стосунки батьків і дітей. Заперечення, злість, торг, депресія, прийняття — як часом в прямому сенсі, в сюжеті, так і десь в читацьких почуттях.
Глибокий, психологічний роман, що читається практично на одному диханні, але не закінчується останньою сторінкою. Я дочитала книжку кілька тижнів тому, а й досі повертаюся подумки до неї — як би вчинила я, що б робила я в тій чи іншій ситуації і, найголовніше, чи можу я їх судити, коли і моє життя — не виняток — таке непередбачуване. Коли межа між знищити чи врятувати стосунки така тонка. Коли затягує в прірву, хай би що її створило — ти сам чи обставини.
Ця книжка стала для мене якоюсь терапією, відвертою розмовою з собою, бо ж в кожному я знаходила трохи себе — тут була можливість подивитися на це ніби зі сторони. Таке необхідне занурення. Раджу, так.”
